Поки траву регулярно косять майже під корінь, а природні луки замінюють “доглянутими” зеленими газонами, у Рівненському Палаці дітей та молоді вже понад два десятиліття працює осередок, де дітей вчать дивитися на міське середовище зовсім інакше. Тут досліджують флору й фауну Рівного, збирають унікальну базу даних про міське біорізноманіття і показують, що наука починається не в книгах, а просто неба.
Ірина Іванівна Куроченко та Варвара Георгіївна Рискова – дослідниці та освітянки, які використовують сучасні підходи до екологічної освіти та міського простору. Вони разом із вихованцями постійно здійснюють дослідницькі експедиції, де описують види рослин та тварин, виявляють червонокнижні види, досліджують життєвий стан дерев, особливо вікових та виборюють для них заповідний статус, відкрито критикують чиновників за нищення екосистем міста.
Ми поговорили з Іриною та Варварою про те, як змінювався вік та мотивація юних дослідників, чому екологічна наука в Україні тримається на ентузіазмі, про особисті життєві траєкторії, унікальні знахідки, які ігнорує міська влада, а також про те, як подолати гендерні стереотипи та вибудувати дієву систему екологічної культури.
Від старшокласників до першокласників: як змінився підхід екоцентру
Екоцентр працює вже понад два десятиліття. Як за цей час змінювався вік вихованців та їхня зацікавленість? Чи існує гендерний розподіл у дитячій науці?
Ірина Куроченко: За 21 рік роботи Екологічного центру вік дітей змінився кардинально. Спочатку ми були Екологічною школою (створена у 1992 році суто для старшокласників). Але з часом зрозуміли, що екологічні звички потрібно формувати значно раніше (вони не з’являються самі собою в підлітковому віці). Тому вирішили залучати до екологічної освіти дітей 5-7 класів, а з часом і молодших. Саме тому ми розробили ряд навчальних програм «Дослідник довкілля», «Дослідник малих річок» та інші, а для дітей з першого по третій клас – створили трирічний курс «Я пізнаю світ» з використанням методики «кольорової екології» з елементами образотворчого мистецтва.
Щодо гендерного розподілу – упереджень у нас немає. Упродовж останніх пʼяти років ми помічаємо цікаву тенденцію: у середній та старшій ланці побільшало хлопців. Ми не робимо цього штучно, ставимося до всіх абсолютно однаково. В експедиціях у горах усі вдягаються однаково, а завдання діляться за інтересами, а не за статтю: хтось фотографує, хтось описує, хтось проводить вимірювання, хтось презентує результати.
Варвара Рискова: Для нас найважливіше не втратити дитячу цікавість. Сучасні підлітки часто занурюються в телефони, не помічаючи, що відбувається навкруги, що зростає поруч, хто пролітає чи пірнає, що порушує природний вигляд ландшафтів, що забруднює довкілля. Тому намагаємося використати гаджети в руках дітей як інструмент збору та передачі важливої інформації (даних про біорізноманіття або порушення природоохоронного законодавства для науковців чи в екологічну інспекцію). Саме з таких моментів і народжується справжній інтерес до природи.
Ми також ніколи не змушуємо дітей робити те, до чого вони не готові. Якщо хтось через фізичні чи психологічні причини не може йти крізь хащі або заходити у воду, ми це поважаємо. Діти знаходяться у пошуку своїх інтересів. Тому іноді вони йдуть від нас, бо їх інтереси в чомусь іншому – ми ставимося до цього з розумінням. Коли комусь постійно некомфортно, це відчуває вся група. Тому з нами залишаються ті, кому справді цікаво спостерігати, досліджувати і мандрувати. А ще долучатися до практичних та просвітницьких дій для збереження довкілля та сталого розвитку.
Більше ніж екологія: як виростити лідера
Чи стає наука професією для ваших випускників, і які навички, крім екологічних, вони тут здобувають?
Ірина Куроченко: Чимало випускників обирають суміжні природничі напрямки – біотехнологію, інженерію, охорону довкілля, працюють у департаментах екології. Так, наш вихованець Влад Гедзюк настільки захопився орнітофауною, що представляв дослідження в дорослих наукових колах, а зараз закінчує магістратуру «Зоології» Львівського університету та планує продовжувати навчання в аспірантурі.
Проте є й зворотний, болючий бік: наука в Україні не дає фінансової стабільності. Молоді науковці змушені підробляти, що значно гальмує їхній розвиток. В країні відчувається брак науковців, які проводять польові дослідження – ботаніки, орнітологи, ентомологи тощо.
В нашій діяльності, крім основ екологічних знань, вагоме місце посідає розвиток комунікативних навичок та громадської активності. На нашу думку, знання без дій – не приносять користь, а дії без знань – приводять до популізму та можуть завдати шкоди. Тому важливо мати і розуміння наукових зв’язків, і мати чітку громадську позицію, володіти інструментами громадського впливу.
Наша вихованка Софія Маслінчук прийшла у 5-му класі надзвичайно невпевненою дівчинкою. Попри відмінне навчання, їй бракувало сміливості. В екоцентрі вона розкрилася, а вступивши до Київської політехніки, стала головою студентської ради й розгорнула таку потужну діяльність, що її мама не вірила своїм очам. Оце і є наша найбільша гордість – вміння жити й діяти в суспільстві.
Особисті траєкторії та Чорнобильський поштовх
Що привело вас самих у цю сферу? Чи стикалися ви з гендерними бар’єрами як жінки в науці й освіті?
Варвара Рискова: Ніяких гендерних бар’єрів я ніколи не відчувала. Моя родина підготувала мене до глибокого сприйняття природи – у батька-лікаря на окремій полиці стояли книги Тура Геєрдала, Бернарда Гржимека, Джой Адамсон. Проте екологом я ставати не планувала: мріяла про медицину – не судилося, тож вивчилася на геолога.
Усе змінила аварія на Чорнобильській АЕС. Після неї я зрозуміла, що більше не хочу будувати кар’єру геологині, адже працювала у Зарічненському районі, який зазнав сильного радіоактивного забруднення. Саме ця катастрофа змусила повністю змінити життя, я повернулася у Рівне. В освіту я потрапила невипадково – хотіла бути вчителькою, а опинилася в Палаці дітей та молоді. Колись поштовхом для розвитку екології в країні став саме Чорнобиль; сьогодні війна стала каталізатором для волонтерства загалом, але в екологічній сфері подібного масштабного імпульсу, на жаль, поки немає.
Як саме ви пояснюєте дітям складні поняття, наприклад, вплив людини на планету?
Варвара Рискова: Ми часто пропонуємо дітям пройти тест на екологічний слід. Він допомагає чесно подивитися на власні звички. Багато хто щиро вважає, що майже не шкодить довкіллю, бо не смітить і доносить обгортку від цукерки до смітника.
Коли запитуєш, як саме вони дбають про природу, спершу лунають знайомі фрази: «Я бережу довкілля», «Я люблю природу». Але варто попросити навести конкретний приклад, і часто настає тиша. І в цей момент діти починають замислюватися, що турбота про довкілля складається не з правильних слів, а зі щоденних рішень і звичок.
Тест розкриває їм очі. Ми буквально вирізаємо з паперу слід стопи дитини, і вона малює всередині все, на що наступає і що забирає у природи. Якщо малюють сонце – ми виправляємо: сонце на небі, а ти малюй те, що використовуєш на землі. Тільки через дію приходить органічне розуміння взаємозв’язків.
Як дитячі дослідження стають аргументами для змін
Ви з вихованцями виконуєте величезну роботу з моніторингу біорізноманіття Рівного. Чи користується цими даними місцева влада і чи дослухається до ваших рекомендацій?
Ірина Куроченко: Коли міському департаменту екології потрібні точні дані про біологічне різноманіття міста, виявляється, що в Рівному, крім нас, їх просто ніхто не має. Науковець Віталій Володимирець, який займається ботанічними дослідженнями, зараз працює на масштабнішому рівні – пише паспорти громад та складає описи зелених коридорів. Ми з дітьми внесли значний вклад у локальну базу міської інвентаризації біологічного різноманіття. Ми проінспектували понад 2 500 дерев в рамках програми «Inspectree» із інвентаризації та опису життєвого стану дерев міста й внесли їх дані у відкриту комп’ютерну програму (базу), створили базовий опис тваринного й рослинного світу на окремій ділянці «Дикої Усті» (так серед містян називають відрізок напівприродного ландшафту вздовж річки Устя в межах міста), де можна облаштувати унікальну екостежку (зараз воно захаращене).
Ми зафіксували всі локації зростання червонокнижної орхідеї – коручки чемерникоподібної. Постійно ведемо роботу із дослідження інвазійних видів на території міста (виявили 32 види інвазійних рослин та 10 видів тварин). Особливої уваги набуває дослідження зростання інвазійного карантинного виду Амброзії полинолистої, що потребує контролю за поширенням. За останні роки досліджень виявили понад 15 локацій зростання цього виду в межах міста, дані передали начальниці управління фітосанітарної безпеки Головного управління Держпродспоживслужби у Рівненській області Патрашко Валентині Павлівні, з якою постіно співпрацюємо. Цьогоріч у межах міжнародного проєкту City Nature Challenge попри жахливу погоду внесли в базу даних 130 видів міських організмів.
Але співпраця не завжди складається так, як хотілося б. Коли потрібні дані, до наших напрацювань звертаються. Та коли йдеться про захист природних територій чи окремих дерев, до цих досліджень не завжди дослухаються. Іноді складається враження, що наші наукові дослідження сприймають недостатньо серйозно.
Варвара Рискова: Ми три роки досліджували трав’яний покрив газону уздовж вулиці Шухевича, виявили 105 видів трав’янистих рослин, які розвивалися та квітували з квітня по вересень. Побачили, що там сформувалися стійкі міські луки з конюшини лучної, польової та повзучої, деревію звичайного, королиці звичайної, цикорію звичайного, люцерни посівної, моркви дикої та інших видів. Вони добре почуваються без поливу й майже не потребують догляду, а отже не вимагають додаткових фінансових витрат по догляду. Ми передали результати дослідження до департаменту інфраструктури, представили їх на міжнародній конференції й сподівалися, що ці напрацювання врахують. Але сталося навпаки. Газон двічі за сезон повністю викосили, знищивши природний трав’яний покрив. І водночас поруч можна побачити, як приватні заклади щедро поливають декоративні газони питною водою, щоб вони залишалися яскраво-зеленими навіть у спеку. Коли вода стає дедалі ціннішим ресурсом, такий підхід здається мені абсолютно нелогічним, особливо в умовах зміни клімату.
Аналогічна ситуація і з віковими деревами міста?
Ірина Куроченко: Ми почали складати цей список ще у 2012–2013 роках. Спочатку знайшли 40 дерев, потім 63, зараз – близько сотні. У рамках проєкту «Місто шумить інакше» підготували наукові обґрунтування для внесення вікових дерев (загалом 47 об’єктів) у природно-заповідний фонд Рівненської області як «ботанічна пам’ятка природи місцевого значення». Ми не раз зверталися до міської ради, ділилися результатами досліджень і пропонували рішення, які могли б допомогти зберегти вікові дерева. Ці розмови відбуваються, але не завжди мають практичне продовження. Поки тривають обговорення й пошук рішень, 6 вікових дерев місто вже втратило.
Найбільше мені болить історія старого дуба на вулиці Київській, одного з п’яти найстаріших у Рівному. Колись міська влада обіцяла облаштувати навколо нього сквер. Натомість забудовник діяв поступово. Щороку зрізав по кілька гілок, зрізи зафарбовував, а згодом змінив проєкт будинку, додавши ще одну секцію. Саме заради цього розширення дуб і зрубали. Схожа доля спіткала й старий ясен-красень на кладовищі Грабник, який міг давати кисень, тінь та вологу для містян ще багато десятиліть. Нікому не заважав, був абсолютно здоровим та сильним.
Втім, є й історії, які вселяють надію. Дуб на Привокзальній площі вдалося відстояти завдяки розголосу, спільним діям з ГО «Екоклуб» та втручанню екоінспекції.
Мене запрошували до комісії, яка дає дозволи на зрізання дерев у місті. Я відмовилася, бо чиновники дуже часто підписують акти, навіть не виїжджаючи на місце, масово тавруючи дерева як «аварійні», що для мене є неприйнятним.
Проєкти, які залишають слід: від альпійських гірок до «Дубів Європи»
Попри супротив системи, які проєкти за часи роботи екоцентру принесли вам найбільше тепла і результату?
Ірина Куроченко: Моє серце досі належить проєкту «Зелена латка на сірому місці» (2007-2008 роки). Територія біля ПДМ крім окремих насаджень дерев, була порожньою. Ми з дітьми вирішили покращити цю територію: пересаджували рослини, викорчовували поросль дерев, готували ґрунт (садити на існуючому було важко, бо це був не грунт, а шар будівельного сміття, покритий грунтом), розробляли план багатоярусного озеленення, купляли рослини та їхали за ними в Березнівський дендропарк та розсадник Соснівського лісгоспу.
Ми планували зробити альпійську гірку. Спеціалістка Тресту зеленого господарства, побачивши наш задум, сказала: «У вас вийде «собача могилка». Але ми не здалися!
Розробили проєкт, порадилися про композицію із керівницею школи образотворчого мистецтва ПДМ Каріною Дмитрієвою, знайшли контакти і в двох з Варварою Георгіївною поїхали на Здолбунівський кар’єр, бо яка ж гірка без каменю? Уявіть: дві жінки серед гігантських машин «вигрібають» камінь-ракушняк, розчулюють до сліз керівництво кар’єру своїм ентузіазмом, робітники в цей час вантажать машину каменю. А по приїзду біля Палацу влаштовується мийка – діти шлангами миють кам’яні брили від піску. Ми висадили рослини, і кілька років поспіль фахівці визнавали цю ділянку найкращим прикладом багатоярусного міського озеленення. Цей проєкт навіть переріс у всеукраїнський формат – до нас приїжджали діти з інших областей на майстер-клас з ландшафтного дизайну.
Варвара Рискова: Інший наш проєкт «Дуби Європи» з часом став міжнародним. Упродовж кількох років під час експедицій ми активно займалися пошуком вікових дубів на території Рівненської області. І знайшли їх понад 700! віком 250-600 років. Визначали їх вік, життєвий стан, загрози, а з часом сформували наукову базу про місця їх зростання та стан. У 2010 році в проєкт ми запросили поляків та білорусів – так він став міжнародним. Разом відвідали найстаріший дуб України (офіційно!) в урочищі «Юзефінська дача», якому на той момент було більше 1 360 років (спеціалісти проводили кернування дерева). Навіть привезли жолуді від нащадків найстарішого дуба. Вирощені з них молоді дубки досі ростуть у парку на Грабнику. Усі разом долучилися до відновлення ділянки лісу у Соснівському лісництві з дубів та сосни (зараз ця діялнка – триметрові насадження лісу, завжди відвідуємо з дітьми, коли буваємо у тій стороні в експедиціях). Тоді ж під час проєкту учні школи образотворчого мистецтва ПДМ намалювали вікові дуби на стіні Палацу – цей мурал прикрашає будівлю й сьогодні.
Що виснажує, а що дає сили рухатися далі?
Робота еколога в наших реаліях – це постійна боротьба. Де ви берете ресурс, а що опускає руки?
Ірина Куроченко: Фізична праця мене не лякає, я за фахом будівельник, люблю майструвати, разом із дітьми виготовляємо штучні гніздівлі, кажанятники, будиночки для комах, огорожки для молодих дерев тощо. Використовуємо різноманітний інструмент та вторинний матеріал. Виснажує інше: коли ти дієш науково й аргументовано, а люди при владі одним розчерком пера все нищать.
Найприкріше, що такі рішення часто знаходять підтримку серед самих мешканців. Багато людей просто не знають, яку роль відіграють природні луки, старі дерева чи різнотрав’я для міста. Для наших людей ідеал – це «стерильний» простір, де скошено кожен сантиметр і прибрано кожен листочок. Так, на кладовищі роками жила колонія граків. Вони заважали людям, які приходять туди дуже рідко. Замість точкової санітарної обрізки гілок влада просто зрізала дерева під корінь. Птахів вигнали, і вони тижнями хаотично літали містом, заселяючи двори. Знову скарги, знову вимоги зрізати дерева. Це замкнене коло людської жорстокості й невігластва. У Луцьку чи в Європі спеціально створюють купи хмизу для зимування птахів, а у нас їх прибирають під приводом «пожежної небезпеки». Ми вже не один раз створювали такі купи хмизу у Парку на Грабнику, встановлювали інформаційні таблички – все забрали, все стало чисто, без хмизу, дрібних птахів, комах, їжаків. А додатково фахівці Тресту зеленого господарства знищили ще й майже усі чагарники у парку. Розмови із його працівниками нічого не дають. Ось такі рішення з одного боку опускають руки, а з іншого дуже злять і підштовхують до роботи всупереч усьому.
І все ж, що повертає вам азарт до роботи?
Ірина Куроченко: Надихають відкриття. Відкриття почалися зі знахідок орхідей, які усі внесені до Червоної книги України, на території нашої області. Пошукова робота тривала близько десяти років в лісах та на заплавних луках, в селах та місті. Результатом стало наше видання унікального довідника «Біорізноманіття: Зозулинцеві Рівненської області», куди увійшла інформація про 368 місць зростань 18 видів орхідей. У довіднику зібрані дані наших досліджень, досліджень Віталія Володимирця, гербарного фонду Рівненського обласного краєзнавчого музею, зроблені карти локацій. У 2023 році книга здобула першу премію на обласному конкурсі «Краща книга Рівненщини» у номінації «Краще довідкове видання». Для нас це був несподіваний сюрприз, адже бібліотекарі подали його на конкурс без нашого відома.
Наразі мені подобається досліджувати гриби, до міколога ще далеко, але процес дуже захоплює. Коли знаходиш гриб, викладаєш його фото у профільну спільноту «Гриби України» і це викликає жваву дискусію на півтори тисячі лайків серед науковців – це захоплює.
Ми тягнемо за собою дітей. Коли дитина біжить і кричить: «Дивіться, яку круту рослину я знайшов!», і нехай наш науковий консультант каже, що це звичайний бур’ян – ми все одно повертаємося з експедиції абсолютно щасливими.
Як змінити систему: від суботників до сімейної освіти
Що потрібно змінити на системному рівні, аби захист довкілля став нормою, а не тримався лише на вашому ентузіазмі?
Варвара Рискова: Має змінитися підхід до освіти й планування міста. Раніше була одна хороша практика – суботники, коли мешканці разом облагороджували свій двір і несли за нього відповідальність. Зараз споживацтво переважає. Якщо містобудування базуватиметься на природоорієнтованих рішеннях, нове покоління сприйматиме екологічність як природне середовище існування. Нам потрібна практична освіта: пришкільні городи, можливість для дітей працювати руками. Коли ми пропонуємо дітям допомогти з обрізкою, чую від дорослих: «Ви дітей використовуєте». А я відповідаю, що дітям самим цікаво підрізати кущі чи садити зелень. Вони краще запам’ятовують тоді, коли роблять власноруч, а не слухають теорію чи беруть інформацію з гаджету.
Ірина Куроченко: Потрібно змінювати форми навчання й залучати батьків. Сучасні батьки мало спілкуються з дітьми. Навіть якщо дитина «приносить» екологічні цінності, вдома її не чують. Ймовірно, нам потрібно розвивати формати спільних сімейних екоекспедицій, майстерень та інших активностей.
Велике значення має громадська позиція кожного мешканця. Якби міська влада Рівного замість сумнівних рішень (як-от вирубка верб у гідропарку заради красивих фотозон з лавандою) впроваджувала європейські практики, люди б підтягувалися. У Києві та Львові ставлять таблички «Ми не косимо тут траву, тому що…». Потрібна системна комунікація від департаментів про значення міських лук, вікових дерев, енергоефективності зелених зон для адаптації міста до зміни клімату. Коли люди бачать, що влада робить щось правильно, вони реагують позитивно.
Ми не пішли у велику академічну науку, не писали дисертацій, хоча могли. Ми обрали свій шлях. Ми надихаємо одна одну самі, нас підтримують родини, і ми точно знаємо: без змін рух уперед неможливий.
Довідка:
– Ірина Іванівна Куроченко – керівниця Екологічного центру Рівненського міського Палацу дітей та молоді, відмінник освіти України, керівник гуртка-методист. Співавторка освітніх та науково-практичних проєктів, наукових статей та видань.
– Варвара Георгіївна Рискова – методист з екологічної освіти та виховання Екологічного центру Рівненського міського Палацу дітей та молоді, відмінник освіти України. Співавторка освітніх та науково-практичних проєктів, наукових статей та видань.
– Екологічний центр Рівненського міського Палацу дітей та молоді – освітній та науково-практичний підрозділ Палацу дітей та молоді у м. Рівне, Діяльність Екологічного центру направлена на засвоєння вихованцями певних екологічних знань, вироблення чіткого уявлення про зв’язки усіх форм життєдіяльності людства із змінами природних систем, усвідомлення людиною важливості навколишнього середовища в цілому.
– Жінки, які надихають: Євгенія Аратовська (засновниця «Україна БЕЗ сміття»), а також історичні постаті – героїні розробленого в центрі посібника «STEM-жінки: історія успіху» (Барбара-Анна Шаал – американська ботанікиня, Крістен Мархавен – американська дослідниця коралових рифів, Патрісія Медичі – бразильська екологиня, яка присвятила своє життя охороні тапірів у Південній Америці, Сільвія Еліс Ерл – американська екологиня-піонерка глибоководних досліджень і збереження моря, Оттолайн Лейсер – британська ботанікиня у галузі генетики рослин).
Книжкова рекомендація від Варвари Рискової:
– Олег Марцун – «Полювання на дива» (сучасна українська проза про природу в стилі Джеральда Даррелла).
– Туве Янссон – Серія про Мумі-тролів (безсмертна класика про затишок, взаєморозуміння та гармонію зі світом).
Ця публікація була профінансована Європейським Союзом. Її зміст є виключною відповідальністю ГО «Екоклуб» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
