У 13 років Оксана Станкевич-Волосянчук вирішила, що хоче стати біологинею. Відтоді її вибір не змінився. Уже понад 25 років вона досліджує природу, захищає Карпати та є співзасновницею однієї з найперших природоохоронних громадських організацій України — «Екосфера». Її робота — це десятки років досліджень, адвокації та боротьби за те, щоб рішення про розвиток територій ухвалювали з урахуванням інтересів довкілля.
Для Оксани природа ніколи не була просто об’єктом досліджень. Це місце, де вона відновлює сили, середовище, у якому постійно вчиться, і справа, якій присвятила своє життя. Водночас це й те, що щодня потребує захисту від необдуманих рішень, короткострокових інтересів, споживацтва і байдужості. Саме тому її історія не тільки про любов до Карпат, а й про відповідальність за їхнє майбутнє.
Ми поговорили з Оксаною Станкевич-Волосянчук про те, чому захист природи — це марафон, а не спринт, які виклики сьогодні стоять перед Карпатами та чому справжні зміни починаються з людей, готових працювати на перспективу, навіть якщо результат стане помітним лише через роки.
«Я ніколи не розділяла науку й охорону природи»
У 13 років ви вже знали, що хочете присвятити життя природі. Що тоді сформувало цей вибір і чому ви ніколи не розділяли науку та охорону природи?
У дитинстві я буквально зачитувалася книжками Бернгарда Гржимека, Джеральда Даррелла, Джейн Гудолл і Джой Адамсон. Саме вони стали для мене першим знайомством із природоохоронною ідеєю. Саме вони показали мені, що дослідження природи не існує окремо від відповідальності за неї.
Уже тоді я розуміла: хочу бути біологинею, займатися науковою роботою, але ця наука має бути спрямована на охорону природи. Для мене це було природно. Наука має мати прикладне вираження.
Пізніше, коли я навчалася в аспірантурі, я потрапила до Українського товариства охорони птахів. У 1997 році мене делегували на проєкт до Німеччини. Там я вперше побачила, як працює природоохоронний рух на Заході: люди самі організовуються, об’єднуються навколо спільної мети й послідовно діють. Для мене, людини з пострадянського простору, це був зовсім інший всесвіт.
Після цієї поїздки я зрозуміла, що хочу не лише займатися наукою, а й будувати громадську природоохоронну роботу в Україні. Через два роки ми створили «Екосферу».
«Захист природи — це робота, результат якої іноді доводиться чекати роками»
Ви працюєте у природоохоронній сфері вже понад 25 років. Чи можна сказати, що захист природи — це марафон, у якому результат іноді доводиться чекати роками? Що допомагає не втрачати мотивацію?
Так, це точно не швидка робота. У природоохоронній сфері результат часто приходить дуже повільно. Іноді потрібно роками збирати дані, переконувати, пояснювати, шукати підтримку, повертатися до тієї самої теми знову і знову.
У «Екосфері» за 27 років були різні напрями й перемоги: екологічна освіта, літні табори, робота з громадами, проєкти зі сталого управління відходами, лісова сертифікація, створення природоохоронних територій. Але навіть найуспішніші речі не з’являлися швидко.
Зараз для мене один із найважливіших проєктів — дослідження і збереження водно-болотних птахів на Закарпатті. Я шукала на нього кошти, мабуть, років вісім. Колись значна частина Закарпаття була заболоченою місцевістю з багатим водно-болотним різноманіттям, але радянська меліорація фактично знищила ці угіддя. Тепер у деяких місцях птахи починають повертатися, і для мене важливо дослідити ці процеси, заповісти території та показати громадам, що охорона природи може відкривати нові можливості.
Мотивацію дає сама природа. Коли дуже важко, я йду в ліс із фотоапаратом. Спостерігаю за тваринами, дивлюся, які рослини ростуть, фотографую. Природа повертає енергію. Без цього, чесно кажучи, було б набагато складніше.
«Карпати — це не ресурс, який можна просто освоїти»
Карпати сьогодні опинилися в центрі багатьох дискусій. Які загрози для них ви вважаєте найбільш недооціненими і чому їх не можна сприймати як локальну проблему лише для Закарпаття?
Мені здається, суспільство часто недооцінює, наскільки вразливими є гірські екосистеми. Частина людей дивиться на Карпати дуже споживацьки: якщо можна щось збудувати, прокласти, використати — значить, треба це зробити. Але гори не можна сприймати лише як ресурс.
Сьогодні багато дискусій точиться навколо вітроелектростанцій у горах. Питання не в тому, що відновлювана енергетика не потрібна. Питання в тому, де і як її розміщувати. І тут йдеться про природу не тільки як середовище існування рослин і тварин. Карпатські ландшафти мають власну цінність — це простір, який формувався тисячоліттями і який ми успадкували не для того, щоб повністю змінити його заради кількох десятиліть експлуатації інфраструктури. Ця Інфраструктура для промислових об’єктів руйнує екосистеми, які ще збереглися.Гори мають власну цінність.
Я часто кажу про право на гори. Воно є не тільки в громад, які живуть поруч. Карпати — це єдині гори України, і вони важливі для всієї країни. Сьогодні комусь може здаватися, що певний проєкт принесе швидку вигоду. Але прийде наступне покоління, якому ці гори будуть потрібні інакше. Вітряки працюють 15–20 років, а горам — мільйони років. Це непорівнянні речі.
Є й інші загрози, про які говорять менше. Наприклад, джипінг у горах. Там, де держава має сильну позицію і дієвий контроль, такі речі просто заборонені. У нас же це часто розвивається стихійно. Але проблема не тільки в контролі, а й у суспільній нормі. Джипінг у горах має стати соціально неприйнятним. Людина має розуміти, що це не розвага, а шкода для природи.
«Жінок багато в природоохоронній сфері, але значно менше там, де ухвалюють рішення»
У природоохоронній сфері працює багато жінок. Водночас серед тих, хто ухвалює рішення, їх досі значно менше. На Вашу думку, чому так відбувається і що потрібно змінити, щоб жіночі голоси звучали гучніше?
У природоохоронній сфері жінок справді багато: досліджують природу, збирають матеріал, ведуть моніторинг. Та коли йдеться про політику й ухвалення важливих рішень, їх значно менше.
Причини переважно побутові. Ми живемо в досить традиційному суспільстві. Я ще пам’ятаю, як мені казали: “Вийдеш заміж, народиш дитину — тобі вже буде не до того”. Або: “Ну от, народила дитину і все одно не заспокоїлася”. Тобто жінка, яка хоче реалізуватися професійно, досі для багатьох у нашому суспільстві виглядає чимось незвичним.
Я завжди кажу своїм колегам-чоловікам: коли ми повертаємося з експедиції, вас удома чекає вечеря, а мене — гора посуду і діти, які питають, що їсти. Жінці часто доводиться витрачати значно більше енергії, щоб одночасно розвиватися професійно і дбати про сім’ю.
Буває, що впливає навіть зовнішність. Пригадую, як один чиновник після знайомства зі мною вигукнув: “То це ви? А я думав… “. Він багато разів чув моє прізвище по радіо, і очікував побачити тьотю переконливих розмірів, а побачив дівчинку. Через свою комплекцію я дуже довго виглядала на дівчинку. Мені дуже запам’яталася й думка, яку колись почула на одному тренінгу: людині дрібної комплекції потрібно бути значно переконливішою, щоб її почули. Кремезний чоловік може ще нічого не сказати, але вже самим виглядом справляє враження авторитету. Маленькій жінці ж нерідко доводиться спочатку привернути увагу, потім утримувати її й постійно доводити свою фаховість.
Мені здається, важливо перестати сприймати це як особисту проблему окремої жінки. Це питання суспільних очікувань і ролей, які досі залишаються дуже традиційними. Жінки вже сьогодні роблять величезний внесок у дослідження, моніторинг і захист природи. Тому важливо, щоб вони так само були представлені там, де ухвалюють рішення, бо різноманітність досвіду й поглядів завжди робить ці рішення сильнішими
«Коли держава не має позиції, на місцях дуже важко щось захищати»
Коли здається, що державна політика не встигає за викликами, що дає вам сили продовжувати?
Найбільше засмучує саме позиція держави щодо природи. Вона часто виглядає слабкою або байдужою. Євроінтеграційні зобов’язання трохи підштовхують до змін, але нерідко це відбувається без справжнього внутрішнього переконання.
Коли немає чіткої державної позиції, дуже важко працювати на місцях. Особливо там, де є сильний тиск бізнесових інтересів. Закарпаття довго було відносно добре збереженим з погляду природи. Зараз ми ризикуємо це втратити.
Але мене підтримує те, що навіть у складних умовах можна привертати увагу до проблем. За останні роки нам вдалося вийти за межі Закарпаття і звернути увагу парламенту на проблему забудови вітряками на полонині Руна. Ми працювали над цією темою кілька років, і довго нас не чули за межами області. Коли проблему нарешті побачили на національному рівні — це було дуже важливо.І все ж найсильніше мене підтримує природа. Для мене гори — це місце сили. Я закарпатка, я живу фактично на межі гір і рівнини, і все моє життя з дитинства пов’язане з горами. Коли виходиш на хребет, ти ніби черпаєш енергію. Люди часто забирають сили, а природа їх повертає.
І все ж найсильніше мене підтримує природа. Для мене гори — це місце сили. Я закарпатка, я живу фактично на межі гір і рівнини, і все моє життя з дитинства пов’язане з горами. Коли виходиш на хребет, ти ніби черпаєш енергію. Люди часто забирають сили, а природа їх повертає.
Що б ви хотіли сказати молодим людям, які сьогодні лише починають свій шлях у природоохоронній сфері?
Передусім — вчитися і читати. У юності книжки дуже формують людину. Мені в дитинстві бракувало якісної літератури про природу українською. Зараз в Україні з’явилося багато хороших науково-популярних книжок, і це справді важлива зміна.
Я не думаю, що можна порадити одну книжку на все життя. У кожному віці є свої тексти, важливі для прочитання. Одна і та ж книжка, один і той же автор у різному віці приймаються по-різному. Але читання розвиває уяву і мислення, дає опору і допомагає зрозуміти, чому природа важлива не лише на емоційному рівні.
Молодим людям я б сказала: якщо ви хочете працювати в природоохоронній сфері, будьте готові до довгої дистанції — тут рідко бувають швидкі перемоги. Але ця робота має сенс, бо іноді саме те, що ви робите сьогодні, стане основою для змін через багато років.
Хто упродовж вашого життя був для вас прикладом або натхненням?
Не можу сказати, що це була одна конкретна людина. Я сформувалася на книжках закордонних дослідників, про яких уже згадувала. Серед них були і чоловіки, і жінки. І для мене було дуже важливо бачити жінок, які займаються наукою та досліджують природу. Це давало відчуття, що і я, як дівчинка, можу обрати цей шлях.
А якщо говорити про найближчих людей, то дуже великий вплив на мене мав мій дід Іван. Він усе життя захоплювався медициною й лікарськими рослинами, багато читав, збирав трави, робив відвари й мазі. Ми разом ходили в поля і ліси, і саме він навчив мене уважно дивитися на природу. Думаю, це була перша людина, яка сформувала моє ставлення до неї.
Довідка
–Оксана Станкевич-Волосянчук — кандидатка біологічних наук, орнітологиня, екологиня, науковиця, громадська діячка, співзасновниця ГО «Екосфера». Понад 25 років працює у сфері охорони природи, дослідження біорізноманіття, природоохоронної адвокації та захисту Карпат.
– ГО «Екосфера» — одна з найперших природоохоронних громадських організацій України, заснована у 1999 році. Організація працює у сферах екологічної освіти, сталого розвитку громад, моніторингу водних і лісових екосистем, збереження біорізноманіття та природоохоронної адвокації.