Коли ми говоримо про сучасні українські міста, екологічні питання подекуди сприймаються посадовцями як необов’язковий додаток до «серйозних» інфраструктурних рішень. Проте кліматична криза, яку ми вже зараз відчуваємо через аномальну літню спеку, доводить протилежне: зелені насадження – це не питання естетики чи благоустрою, це питання виживання в міському середовищі.
Оксана Майборода, депутатка Рівненської міської ради та громадська діячка, належить до нового покоління місцевих лідерок, які ламають застарілі пострадянські підходи до міського господарства. Поєднуючи політичний мандат із екологічним активізмом, вона на практиці демонструє, як розбетонування вулиць, захист вікових дерев та адвокація системних змін впливають на якість життя громади.
Ми поговорили з Оксаною про її шлях у політику, створення дієвої жіночої спільноти «Сад історій», інституційні бар’єри у владних кабінетах, терапевтичне садівництво задля повернення людей з війни, а також про те, чому без реальної участі жінок в ухваленні рішень українські міста ризикують втратити свою зелену інфраструктуру.
«Хотілося докласти зусиль, щоб зберегти та покращити довкілля для майбутніх поколінь»
Оксано, з чого взагалі почалося твоє зацікавлення захистом довкілля? Чому саме цей напрям став визначальним і в освіті, і в роботі?
З дитинства мені завжди подобалася природа. Але безпосередній вихід на професійну стежку мав елемент випадковості, яка згодом переросла в усвідомлене покликання. Коли я навчалася в університеті (юридичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка) та вступала на магістратуру, мені не хотілося обтяжувати родину фінансово та оплачувати навчання на контрактній основі, тому обрала йти на бюджетне місце на кафедру екологічного та земельного права.
Саме там працювала чудова викладачка, з якою ми дуже швидко знайшли спільну мову в процесі навчання. Вона розгледіла мій потенціал та запросила мене на кафедру. Оскільки мені, як студентці, потрібно було ще й забезпечувати себе й працювати, ця ж викладачка порекомендувала мене керівниці екологічної громадської організації, де якраз шукали помічницю. Так усе й почалося: навчання одразу поєднувалося з практикою. За кілька років я переїхала до Рівного, де приєдналася як волонтерка до Екоклубу, та згодом стала координаторкою проєктів. Це були проєкти, що стосувалися поширення сонячної енергетики, антиядерної діяльності, процедури оцінки впливу на довкілля, яка надає жителям можливість участі у прийнятті рішень щодо проєктів спорудження і роботи потенційно небезпечних обʼєктів (заводів, електростанцій і т.д.) на території громади.
А якщо зазирнути глибше – чим для тебе є ця діяльність на особистісному рівні?
Я ставила собі це питання ще студенткою: для чого я тут? Мені щиро хотілося, щоб довкілля навколо нас не погіршувалося. А якщо зовсім чесно – прагнула докласти зусиль, щоб покращити його для майбутніх поколінь. Коли з’явилися власні діти, це бажання набуло максимальної конкретики: я хочу, щоб мої діти жили в кращому та безпечному довкіллі.
«Ми не могли перекрити своїми висадками ту прогалину, яку система сама ж і створювала»
Як виникла ініціатива «Сад історій»? З якою місією ви починали і як еволюціонував проєкт?
«Сад історій» – це спільнота небайдужих однодумиць, дівчат, які об’єдналися навколо ідеї покращення міського озеленення у 2015 році. Ми прагнули стати містком між містянами та владою – допомагали висаджувати дерева з нагоди важливих подій у житті людей чи локальних бізнесів. Погоджували локації, організовували весь процес.
На початку нам бракувало фахових знань, не все вдавалося – так наші перші висаджені у районі Гідропарку рожеві верби були пошкоджені або вкрадені. Але ми були наполегливими, продовжували шукати рішення, щоб у місті зʼявлялися нові рослини. Дуже швидко ми зрозуміли, що проблема є системною. Ми часто спостерігаємо її в українських містах і до сьогодні, на жаль. Масові бездумні обрізки дерев, занадто низьке і часте скошування, загрібання опалого листя з-під дерев та кущів, щорічна висадка однорічників – усе це не просто марна трата бюджетних грошей.
Такий підхід завдає шкоди міському озелененню, спричиняє поширення хвороб та шкідників, збільшує ризики аварійності дерев, знищує якість ґрунту та його властивості, позбавляє насадження поживних елементів, призводить до поширення інвазивних рослин та знижує біорізноманіття. Тож ми зрозуміли, що скільки б ми не садили нових дерев, важливо зберегти ті насадження у місті, які вже є. І що волонтерськими зусиллями не перекриємо прогалини, які генерує сама система. Тому паралельно з посадковою роботою ми розпочали системну адвокацію зміни підходів до міського озеленення у Рівному. Одне з досягнень у цьому напрямку – розробка та затвердження програми з догляду за зеленими насадженнями у місті на 2018-2023 роки. Саме це розуміння, до речі, що волонтерства для змін – недостатньо, і привело мене до депутатства як можливості мати більше впливу на озеленення міста.
Сьогодні «Сад історій» має близько 20 волонтерів. Хтось переїжджає, обставини через війну змінюються, але загалом нас підтримують сотні рівнян, які долучалися до озеленення міста фінансово чи фізичними силами. Ми висадили вже близько двох сотень дерев та кущів, створювали луки та багаторічні квітники, просували відновлення зелених зон та розвиток блакитно-зеленоі інфраструктури.
Розкажи про складні випадки боротьби за зелені зони у Рівному. Чи завжди вдається знайти компроміс?
Один із прикладів – сквер біля комунального підприємства, який планували знести під парковку для міського транспорту. Колись його висадили самі працівники установи. Завдяки розголосу в медіа та реакції містян і природозахисників сквер залишили, а для автобусів знайшли інше місце. Цього конфлікту взагалі можна було уникнути, якби про парковку подумали заздалегідь, ще перед закупівлею транспорту, та якби було розуміння, що облаштування паркомісць не може відбуватися ціною зелених насаджень. Ми маємо усвідомити: дерева надають нам надзвичайно цінні послуги: знижують температуру простору, утримують вологу, поглинають вуглецеві викиди, але вони починають “працювати” на повну лише досягнувши 30 років. Навіть висадка нових саджанців не компенсує цієї втрати тут і зараз. Тож коли ми зрізаємо одне доросле дерево, ми грабуємо місто, що вже казати про сквер, особливо в умовах зміни клімату.
Є й болючі поразки. У 2024 році ми разом із вихованцями Екологічного центру при Палаці дітей та молоді м. Рівного створили експериментальну квіткову луку: висіяли багаторічні польові квіти: волошки, мак, калачики, моркву дику, енотеру та інше. Такі луки охолоджують простір, зберігають вологу та підтримують екосистему. Цю висадку ми погоджували з управлінцями міста. Проте забудовник, що зводив поруч багатоповерхівку, вирішив облаштувати там паркінг. Луку знищили, натомість висадили сумнівної якості саджанці та посіяли газонну траву. Нас про це заздалегідь ніхто не попередив, не запропонував альтернативи. Облаштовуючи цей простір, діти вірили, що роблять важливий проєкт для свого міста – першу квіткову луку, і були дуже розчаровані, коли її зруйнували.
Та моя найбільша особиста втрата – столітній дуб, який ми намагалися врятувати від будівельної компанії. Я показувала приклади, де такі дерева гарно та безпечно інтегрують у фасади, просила, переконувала, писала скарги. Але це не допомогло, забудовник вийшов за межі проєкту й звів споруду просто на місці дерева. Цей дуб міг зростати ще десятки років чи й століття. Це велика втрата для міста як з екологічного погляду, так і для нашої культурної, історичної спадщини.
«Здорове дерево починає реально працювати на місто лише з 30 років. Його не замінить один молодий саджанець, важливо компенсувати обʼєм усієї крони»
Що ти вважаєш головним приводом для гордості у діяльності «Саду історій» на сьогодні?
Я переконана, що найважливіші й найкрутіші проєкти – з ревіталізації, відновлення зелених зон та вшанування пам’яті захисників – ще попереду. Але якщо говорити про матеріальні результати, то шість років тому ми першими в Рівному (і другими в Україні після київського екоклубу «Зелена хвиля») провели аналіз супутникових знімків температурного режиму міста. На основі цього дослідження через спільнокошт ми спланували та якісно висадили 30 великих дерев в центрі Рівного – платани, тюльпанові дерева та інші. Цього року вперше їх обрізали вже сертифіковані арбористи за кошти міського бюджету. Вони реально працюють на зниження ефекту теплових островів.
У 2018 році дані про те, що сьогодні о 10-й ранку повітря може прогріватися до 26–27 градусів, дивували. Зараз, на тлі очевидних кліматичних змін, це наша спекотна реальність. Якби ще тоді міська влада впровадила такі висадки на рівні міста, ми б мали тисячі дорослих дерев, і місто вже виглядало б інакше. На жаль, цього не сталося тоді, а локації, які ми пропонували під висадки, починають озеленювати лише зараз, через п’ять років. З кожним роком виростити молоде дерево у місті стає набагато складніше, втрачається цінний час, але ми готові й надалі допомагати в цьому місту та радіємо, що за нашими прикладами міські висадки стали значно якіснішими.
З найулюбленішого також приклади розбетонування вулиць та створення зелених прохолодних просторів у місцях, де раніше була лише бруківка. Сама фізична праця з демонтажу бруківки не з легких, але це неймовірне відчуття, коли на місці, яке несправедливо закатали в бетон, знову з’являється жива зелень. Ми реалізували такі проєкти на проспекті Миру, вулицях Петлюри, Київській та Драгоманова. Простір на Драгоманова – моя особлива любов. У 2019 році ми вигрібали звідти будівельне сміття, завозили ґрунт, розбирали мощення, щоб посадити платани. Сьогодні вони вже вражають своїми масштабами.
Розбетонування – це демонтаж бетонних або асфальтованих покриттів для відновлення природного ґрунту та зелених зон. Такий підхід допомагає зменшити перегрів міст, покращити поглинання дощової води та зробити міський простір більш комфортним для людей.
У міській екології безліч гострих проблем – від очищення річок до управління відходами. Чому твоїм головним фокусом залишається саме зелена інфраструктура?
Насправді моя діяльність охоплює всі ці сфери. Озеленення – це просто найбільш вивчена мною тема, де я маю десятки успішних кейсів, реалізованих власними руками, і розроблені документи щодо скошування й догляду за насадженнями. Тому наразі головний фокус на цю реформу. Ще у 2021 році ми з колегами заклали основу для створення у Рівному мережі міських блакитно-зелених коридорів. Така концепція уже затверджена містом.
Також я з колегами ініціювала рішення ради щодо розробки плану сталої міської мобільності. А сьогодні ще спрямовую зусилля на інший критичний напрям – розробку Місцевого плану управління відходами.
«Звернення активістки влада може проігнорувати. Депутатка ж присутня в кабінетах постійно»
Ти поєднуєш ролі громадської діячки та депутатки міської ради. Де ефективніше міняти простір – зсередини владної системи чи через активістські прояви?
Я постійно рефлексую над цим. Складно відповісти однозначно, адже ми не маємо паралельного всесвіту, де я залишилася суто в активізмі. Проте статус депутатки дає безпосередній доступ до людей, які ухвалюють рішення. Офіційне звернення від ГО можуть просто пропустити, акція ризикує загубитися в інформаційному шумі. Коли ж ти присутня на засіданнях чи інших зустрічах, маєш змогу говорити з керівниками, доносити думку особисто, чому варто робити так, – це працює. Мало хто насправді зізнається, що змінив думку після розмови з тобою, але позитивні тенденції мені помітні.
У нашому місті з’являється більше прикладів розбетонування під час реконструкцій вулиць. З’являються зелені зони там, де їх не було. Упорядковуються зони, які раніше ніхто не обслуговував. Розробляємо і, сподіваюсь, приймемо стандарти догляду за зеленими насадженнями – адаптовані з європейського досвіду. Рух є. Пострадянський менталітет «усе вичистити, викосити, пофарбувати й загребти» ще живий, системі бракує професійних кадрів, але політична воля є.
Жіноче лідерство в українській регіональній політиці досі стикається з бар’єрами. Чи відчувала ти упереджене ставлення через гендер і що взагалі стримує жінок від активного включення у владні процеси?
Тут усе комплексно. Іноді я відчуваю несправедливість, але вона частіше пов’язана не суто з гендером. В очах у керівників часто сприйняття тебе як експертки у сфері залежить також від твого комерційного успіху. А мій життєвий контекст інший. «Сад історій» народився у 2015 році, у 2016-му я народила першу дитину, у 2019-му – другу. Я бігала на висадки, зустрічі та в парк на Грабнику паралельно з доглядом за дітьми. Якби мені довелося в цей період працювати на звичайній роботі задля виживання, про жодну громадську активність, напевно, не йшлося б. Мені пощастило, що чоловік повністю закрив фінансові потреби родини і підтримав мій вибір. А бізнес – це моя можлива перспектива, якщо захочу розвиватися в цій сфері надалі.
Взагалі під час війни на жінок ліг колосальний тягар: догляд за дітьми, старшими родичами, побут. Додати сюди політику фізично важко. До того ж у 2023 році держава заборонила депутаткам місцевих рад виїзд за кордон без службових відряджень. При цьому ми працюємо в раді на громадських засадах, без жодних зарплат. Багато жінок мали основну роботу або волонтерські місії, зав’язані на закордонних поїздках. Щоб отримати дозвіл на виїзд, треба було мати ідеальні стосунки з головою громади – тобто не критикувати владу. Це призвело до того, що жінки масово склали мандати. Від цього програли всі. Жінки в радах зазвичай закривають питання довкілля, соцзахисту, допомоги родинам поранених, зниклих безвісти і загиблих військових. Без їхніх голосів рішення стають однобокими, а іноді й шкідливими.
Твоє материнство у поєднанні з активною волонтерською діяльністю свого часу навіть ставало об’єктом публічної критики у Рівному. Як ти з цим справлялася?
Так, коли я балотувалася, лунало: «У неї мала дитина, як вона збирається виконувати обов’язки? Нехай сидить удома». Ця дискусія – чи може жінка, у якої малі діти, бути активною та діяльною у житті громади – тоді тільки назрівала в суспільстві, і на мені її просто прорвало. Колишній один керівник одного разу зневажливо кинув у мій бік: «Вона знову народжує, замість того, щоб йти працювати», знецінюючи і мою експертність, і вибір народжувати дитину.
Зараз ситуація змінюється. Суспільство стає толерантнішим до того, що дитина може бути присутня з мамою на публічних заходах. Назавжди запам’ятаю момент на посвяті в депутати: няня захворіла, чоловік на роботі, я взяла маля з собою. Під час промови лідера партії дитина теж почала «виступати», я зніяковіла й хотіла вийти, але він попросив зачекати, просто підійшов, узяв мою дитину на руки і продовжив виступ. Оце правильний маркер суспільства: догляд за дітьми не робить жінку менш фаховою. А патріархальні випади політиків старого гарту зараз викликають лише публічний осуд.
«Терапевтичне садівництво – це хороший інструмент ментального відновлення для ветеранів та людей, які пережили втрату»
З чим складніше працювати – з інертністю бюрократичної системи чи зі стереотипами в головах людей?
Мислення мешканців, особливо молоді та тих, хто бачив європейські міста, змінюється значно швидше за систему. Молодь чудово розуміє, що якісне довкілля – це базовий критерій вибору міста для життя. У старшого покоління ще трапляється підхід, що кожне велике дерево – потенційно «аварійне» й небезпечне. Так, через зміни клімату урагани сильнішають, і дерева падають. Але в Європі в такі дні просто закривають парки для відвідувачів, а не вирубують їх під корінь. До вікових дерев там ставляться з трепетом як до унікальних природних див.
Владі українських міст часто бракує стійкості: замість реагувати на критику окремих громадян, які вимагають зрізати «зайве» дерево чи скосити під нуль природне різнотрав’я, потрібно артикулювати свою чітку стратегічну екологічну політику та на кожному кроці пояснювати та інформувати мешканців, чому «тут косимо рідко», «тут не загрібаємо», «вікове дерево – памʼятка природи».
Яким ти бачиш ідеальне місто майбутнього – комфортне й безпечне для всіх? І яку роль у цьому відіграє зелена інфраструктура?
Місто має бути безбар’єрним та доступним для всіх вразливих груп. Сьогодні прогресивне містопланування орієнтується на правило «3-30-300»: людина має бачити 3 дерева з вікна, 30% її кварталу має бути під зеленим покривом, а на відстані 300 метрів обов’язково має розташовуватися парк чи сквер.
Доступність – це також про логістику. Мама з візочком не повинна прориватися до парку крізь хаотичні парковки, а на вході впиратися в монументальні сходи без жодного пандуса. Озеленення – це про наше ментальне здоров’я. Ідеально, коли всі зелені зони міста зʼєднані в єдину мережу, ви можете це бачити у Варшаві, Любліні, інших європейських містах. Коли ти кожного дня можеш сісти на велосипед і безперешкодно проїхати маршрутом через усі водойми та гідропарки міста, у тебе зникає потреба щовихідних тікати з нього, щоб відпочити.
Хто сьогодні є рушійною силою твоїх акцій і які нові соціальні сенси з’явилися у висадках під час повномасштабної війни?
Раніше нашими головними учасниками були молоді родини віком від 26 до 40 років. Зараз я помітила новий тренд – на толоки й висадки часто приходять внутрішньо переміщені особи. Для них це спосіб м’якої соціалізації, можливість “вкорінитися” тут та віддячити місту, яке їх прихистило.
Саме тому я бачу колосальний потенціал у розвитку терапевтичного садівництва. Спільне висаджування рослин разом із ветеранами, родинами зниклих безвісти та сімей, які переживають важку втрату, має позитивний ефект. Земля та рослини повертають до життя, обʼєднують, допомагають у терапії. Зараз ми розробляємо таких кілька проєктів, зокрема Сад памʼяті. Вважаю, що місто має системно підтримувати подібні практики задля відновлення та покращення життєстійкості жителів громади.
Що допомагає тобі зберігати свій курс, попри всі виклики?
Мене тримають мої діти, моя сімʼя, мої фантастичні коліжанки по «Саду історій». І, звісно, дерева, повз які я щодня ходжу і бачу, як вони ростуть, розумію, що все було не марно.
В українському професійному середовищі мене вже понад 15 років надихає Наталя Андрусевич. Її команда створює бездоганну євроінтеграційну аналітику у сфері довкілля. Саме завдяки такій послідовній роботі відбудеться зелене відновлення України. Орієнтуючись на них, я мрію та працюю над тим, щоб офіційно долучити Рівне до Угоди зелених міст. Ми обов’язково це зробимо!
Довідка:
– Оксана Майборода – природозахисниця, депутатка Рівненської міської ради, відома громадська діячка. Спеціалізовану еколого-правову освіту здобула на профільній кафедрі КНУ імені Тараса Шевченка, пройшовши шлях від волонтерки та помічниці в екологічній ГО до експертки з міського озеленення.
– Ключова експертиза: Адвокація природоорієнтованих рішень у міському просторі, розробка місцевих екологічних політик, партисипація у прийнятті рішень з питань, що стосуються довкілля..
– «Сад історій» – громадська ініціатива, заснована Оксаною Майбородою спільно з командою однодумиць у місті Рівне. За час діяльності спільноти на волонтерських засадах та за кошти спільнокошту в місті висаджено близько 200 якісних крупномірних дерев та кущів, створено перші міські луки та квітники з багаторічниками, успішно реалізовано низку проєктів із фізичного розбетонування вулиць.
– Книжкова рекомендація: «Садотерапія» (книга про терапевтичний вплив садівництва) – настільна книга Оксани Майбороди, яку вона активно популяризує та дарує колегам. Видання детально описує світові практики та методики психологічної та фізичної реабілітації ветеранів війни, людей із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), пацієнтів хоспісів та осіб, які пережили важкі життєві втрати, через залучення їх до системної роботи з рослинами та проектування терапевтичних садів.
– Жінки, які надихають: Наталія Андрусевич – голова правління Ресурсно-аналітичного центру «Суспільство і довкілля», одна з найбільш відомих українських експерток у сфері екологічної політики, екологічного права та європейської інтеграції України в питаннях довкілля.
Ця публікація була профінансована Європейським Союзом. Її зміст є виключною відповідальністю ГО «Екоклуб» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
